У більшості грунтово-кліматичних зон України найвищі прибавки врожаю зерна забезпечує якраз ранньовесняне підживлення по мерзлоталому грунту. Проте не завжди складаються сприятливі агрометеорологічні умови для ефективного проведення цього агрозаходу наземними агрегатами на всій площі, зайнятій озиминою. І не всі агровиробники можуть собі дозволити використовувати сільгоспавіацію. До того ж на деяких полях можуть виникнути обмеження щодо її застосування через наближеність населених пунктів або з огляду на розміщені серед поля виокремлені земельні паї для ведення господарської діяльності фермерами-одноосібниками. Тому альтернативою ранньовесняному підживленню пшениці озимої та інших зернових (і навіть олійних) культур є перенесення частини запланованої на весну норми азоту у пізньоосіннє внесення.
Найоптимальніше осіннє підживлення виконувати перед припиненням вегетації або після неї, коли відбувається перехід середньодобової плюсової температури повітря нижче 5°С. У зонах із непромивним водним режимом упродовж зимово-весняного періоду азотні сполуки разом із вологою переміщуються у нижні шари грунту і залишаються доступними для рослин під час посушливих погодних умов навесні. Цей агрозахід проводять насамперед на полях після непарових попередників, де на час відновлення вегетації запаси мінеральних сполук азоту в шарі грунту 0–60 см зазвичай на низькому та дуже низькому рівні, із коливаннями від 40 до 80 кг/га. А для нормального росту і розвитку рослин стартові запаси азоту навесні мають становити не менше 110–130 кг/га.
Доза внесення азотних добрив у пізньоосіннє підживлення становить 30–50 кг д.р./га, або умовно 50% запланованої на весну норми (доза напровесні плюс доза у фазі кущіння). Оскільки неможливо заздалегідь передбачити погодні умови, які складуться взимку і рано навесні, то повну, тобто 100%-ву, весняну норму азоту застосовувати восени недоцільно — аби знизити фінансові втрати у разі виникнення потреби пересівання озимини, зменшити ймовірність непродуктивних втрат азоту та зберегти можливість корегування живлення рослин навесні найефективнішим способом з огляду на поточний стан посівів та агрометеорологічну ситуацію.
Внесення наприкінці лютого аміачної селітри та карбаміду в дозі N102 дає змогу одержати зерно з умістом сирої клейковини 24,7 і 25,0% відповідно, що задовольняє вимоги другого класу якості. За проведення аналогічного підживлення восени вміст клейковини у зерні коливався у межах 19,3–21,7%, а за перенесення його на середину березня цей показник становив 22,0–23,3%. Тобто внаслідок особливостей гідротермічного режиму грунту першої половини 2014 року саме зимове підживлення забезпечило переміщення мінеральних сполук азоту в нижчі, вологозабезпеченіші і водночас корененасичені, шари грунту, що обумовило оптимальні умови азотного живлення рослин у період формування зернівки. Високі показники якості зерна також вказують на мінімальний рівень газоподібних та інших непродуктивних втрат азоту.
На основі проведених досліджень можна зробити обгрунтований висновок щодо можливості перенесення частини запланованої на весну норми азоту у пізньоосіннє або навіть зимове внесення (за відсутності суцільного снігового покриву та за умови рівнинного рельєфу) без істотного зниження врожайності зерна пшениці озимої та погіршення його якісних характеристик.
