Колишній «уєздний» Ольгопіль, який нині називають селом, ламає всі стереотипи про бідність, болото та занепад культури «на районі». Бо вже на кордоні з сусіднім Тростянцем на шляху до кращого села Вінниччини раптом починається євроасфальт та справжня цивілізація. Бо в 4-тисячному Ольгополі вас здивує багато чого – від сучасної лікарні, дитячого садочка, власної пекарні та навіть готелю. Але місцева сенсація №1 — це пам’ятник Олександру Пушкіну в бронзі з цитатою поета про цю подільську перлину... І це ще не все! Бо на День Незалежності поряд із Пушкіним постали Тарас Шевченко із Катериною з крилатими «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями...»
– Я тут живу, бо з дитинства закоханий в цю землю та її людей. Тому, коли мені розказують, що в селі все погано, бездоріжжя, безгрошів’я і роботи немає — я сміюсь з цього. Бо я сам із села і ніколи цього не приховую, — розповів директор «Агрофірми «Ольгопіль» Павло Каленич. — І коли мене запитують, як нам вдалось із Ольгополя зробити краще село Вінниччини, я показую на герб села. Тут зображені коса, лопата та рій бджіл. Як кажуть наші старожили, за Союзу все «скосили, закопали, і мертві бджоли не гудуть...» А насправді з косою та лопатою роботящі, як у бджіл, руки наших людей можуть все!
Бо якщо не ховати гроші в офшори, якщо вкладати їх у свою батьківщину, перш за все, в молодих жінок, щоб вони мали роботу, народжували дітей, вели їх у садочок та школу і залишались із своїми сім’ями на рідній батьківській землі — то подільське село ніколи не помре! А навпаки — нагодує та врятує Україну. Адже ні для кого не секрет, що за нашу Незалежність на Донбасі воюють і гинуть переважно сільські сини...
– Але для чого вам все це треба? Можна було б зароблене покласти в банк і жити на відсотки.
– Знаєте, в 1992-му, коли Союз розпався, мені пощастило потрапити на півроку на стажування до Німеччини – у Нижню Саксонію. І як колишній партійний працівник був здивований, що насправді їхній капіталізм розвивався соціально. А ми загнивали капітально! Це був переламний момент, коли я переконався, що «вожді» нас вели явно не туди... Бо їхній бізнес дивним чином для нас поєднував у собі красу та культуру. З того часу я намагаюсь так само на своєму місці роботи, в своєму рідному селі на Немирівщині та тут, в Ольгополі, та сусідніх селах втілювати це поєднання красивого і культурного. Так само виховую своїх дітей, колег та ділових партнерів!
– Вам не казали, що вся ця краса і культура — це показуха і піар?
– Звісно, можна було б не робити цих доріг, а їздити по ямах на джипі, «вбивати» його і купити згодом новий. Але ж це не вихід! Бо поки в селі є господарство і господар — воно живе і розвивається. Адже я добре пам’ятаю, як в селі Каташині поклали господарство на лопатки і все майно та навіть свиней худих, заклали в банк. І селу мав настати край! Але воно вижило завдяки тому, що по 150-200 гривень із кожного обробленого гектара землі вкладалось в його розвиток, а фактично — в порятунок!
Скажу чесно, мене до жодних соціальних угод ніхто не примушував, бо це мій синівський обов’язок перед селом. Так само із дорогами, пекарнею, лікарнею і новим садочком... Я не хочу хвалитись, але вважаю великі агрохолдинги для села злом. Бо вони висмоктують із землі все, а сільській громаді не дають справжньої господарської опіки та допомоги. Ось там шукайте піар! А в нас вийдіть на вулицю і запитайте жінок, чому вони залишились в селі, чи мають роботу і де вчаться їхні діти. Для мене це головний показник краси і культури.
– Це правда, що із молока на суперфермі в Жабокричці будете робити екосири?
– Так, бо за якісне молоко нам сьогодні платять 5,28 за літр. Здавалось би, класна ціна? Але ви ж самі знаєте, почому пакет молока у Вінниці. Тому ми вже вирішили, що запустимо в наступному році власне виробництво сиру і молочної продукції. І це буде плюс для села, де жінки отримають нову хорошу роботу і не менш хорошу зарплату. Бо на повністю механізованій та автоматизованій фермі за 15 днів доярка в Жабокричці отримує на руки 3600-3800 гривень. Хіба це не рівень?
– Про ваш насіннєвий завод і новий тік на 22 тисячі тонн зерна вже знає вся область... А як прийшла ідея пам‘ятника Тарасу та Катерині?
– Все почалось із Пушкіна, який колись застряг в нашому «уєздном городішке» на тиждень через поломку свого тарантаса. Великий російський поет їхав із Тульчина від Пестеля до Одеси і постраждав від ольгопільських доріг. Саме тоді він написав вірша, який не вчать у школі. Бо в ньому він розповідає, як програв 100 рублів у місцевому трактирі. Як цигани відремонтували вісь та колесо його екіпажу. А головне — він пише про швидкоплинне кохання із красунею Ревеккою. Бо тоді в Ольгополі жило 6 тисяч євреїв! І про нашого ольгопільського Пушкіна знають вже у всьому світі!
А тепер настав час Великого українця Тараса Григоровича Шевченка, який, в задумі скульптора Миколи Крижанівського, постав разом із героїнею однойменної поеми «Катерина». І на цьому пам‘ятнику Великому Кобзарю є пророчі слова: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями...» Навколо фірма «Антураж» зробила гарний сквер із лавочками, щоб люди могли відпочивати.
– Як ви ставитесь до об’єднання сусідніх сільських громад із Ольгополем?
– Це серйозне питання, і ніхто нікого силою, тим більше Каленич, в об’єднання не заганяє. Але децентралізація влади рано чи пізно прийде, і вона тут потрібна. Бо коли згуртовуються кілька споріднених громад, то вони отримують додатковий фінансовий стимул. І саме громади, депутати і голови на місцях мають визначатись, хто і як буде господарювати на їхній землі, як розпорядитись коштами і які проекти є першочерговими для людей в селі. А то землею і грішми громади «гендлюють» чиновники нагорі, а люди все чекають на добру владу. Думаю, досить начекалися! Бо тепер є право запитати про все це із сільського голови, старости і депутата... А я робив і буду робити свій вклад у життя громади як відповідальний господар і громадянин.
– Ми дивимось на приклад інших сіл області, що вирішили об’єднатись, як Піщанка та Гонорівка. Адже до об’єднання вони мали бюджет на двох 2,8 мільйона, а тепер 14,5! Так само вони отримала додаткові 2,5 мільйона на школу та 4,5 — на дороги... Якщо раніше там ніхто лампочку вкрутити не хотів, то нині вулиці вже освітлені.., — вважає сільський голова Ольгополя Петро Козоріз. – Щодо нав‘язування «чужої думки», то від кожного села в об’єднаній громаді будуть старости (екс-голови) та депутати, згідно з представництвом. Тому думку людей із Стратіївки, Берізки, Демівки чи Любомирки ніхто ігнорувати не зможе... Водночас об’єднана громада Ольгополя отримає додатковий фінансовий ресурс на свій розвиток. Зокрема, вже готовий проект відкриття на базі колишнього гуртожитку дитячого садочка на 60 діток. Загалом цей ремонт коштуватиме близько 15 мільйонів, в який дають свої гроші бюджет села, держава та «Агрофірма «Ольгопіль». Як можна бути проти цього?
Тому приїзд на схід села так званих «варягів» із іншого району та членів однієї партії з іногородньою самообороною викликав на початку травня таку бурхливу реакцію. Адже виникає пряме запитання: чому вони не наводять порядок у своєму селі та районі, а приїхали каламутити воду тут, в Ольгополі? Ви ж бачили наші вулиці, будинок культури, лікарню, пекарню та нові робочі місця... Я вже не кажу, що нам заздрять інші райони, що ми маємо в себе Павла Євгеновича Каленича.
У червні міжнародна конференція аграріїв відбулась у нас у селі... У липні було відкрито суперсучасного елеватора в Ольгополі. Хіба це не показник того, як живе і розвивається громада? І вона стане ще більшою та ще комфортнішою для людей, яким нині не треба шукати щастя десь по інших селах та містах. Воно — це щастя – у нас тут своє, рідне, вирощене на наших полях, ставках і пасіках...
Роман КОВАЛЬСЬКИЙ
