У невеликому Ольгополі, що за 170 кілометрів від Вінниці, мешкає від сили три тисячі жителів, але на життя тут не скаржаться. Мають роботу, гарні дороги, розширену інфраструктуру, креативні зони для відпочинку. Селище живе і розвивається, кажуть місцеві жителі. А все тому, що свого часу Ольгопіль оминули сучасні латифундисти, які звикли заробляти і нічого не віддавати — засіяли поля, розбили сільські дороги, намісили болота, зібрали врожай, тицьнули гроші за паї і втекли, залишивши людей з «дірявими» школами, садочками і амбулаторіями. Інша справа, коли на землі господарює свій, такий, як Павло Каленич — він нікуди не тікає, не дурить, не грається в політику, живе поруч і щодня ходить тими ж вулицями, що й усі.
«Усе своє життя я живу в селі, працюю на землі, і в місто мене зовсім не тягне... Мій дід був розкуркулений, у 1989 році реабілітований. Батько все своє життя пропрацював на землі механізатором, бригадиром тракторної бригади, а мати — акушеркою, — розпочинає розмову Павло Каленич. — Після школи я вступив до Уманського сільськогосподарського інституту. З 1984 року, за винятком трирічного періоду роботи в райкомі, займаюся виключно сільським господарством. До 1995 року був головою колгоспу. Якось одного разу мав необережність на засіданні облвиконкому сказати свою думку і організувати перший референдум про недовіру голові райради, після чого на півтора року став безробітним. Але нічого. У 1997-му очолив КСП, яке 2000 року ми реорганізували в агрофірму «Ольгопіль». Потихеньку почали розвиватися і створили кілька сільгосппідприємств, а аграрний бізнес став сімейним».
ПРО «ПУШКІНШТРАССЕ», ТУЗЛУ-2 І «КЛОНОВАНОГО» МАМОНТА
Павло Каленич не тільки гарний господар, який має процвітаючий бізнес, а й креативна натура. Піарників йому не треба, він сам може організувати розважальну програму для своїх односельчан. Навіть його друзі, буває, задумаються, де в тій чи іншій історії правда, а де вигадка. Завдяки Каленичу селище обростає легендами. Чого тільки вартий жарт про те, що Ольгопіль відвідував Пушкін. Але саме він допоміг свого часу відремонтувати розбиту дорогу в лічені дні.
— Чи був у Ольгополі Пушкін, чи ні — це вже інше питання. Але коли ми поставили пам’ятник поету (нехай трохи гумористичний) і ЗМІ «розкрутили» цю тему, то дорогу від Чечельника до Ольгополя зробили за 10 днів. Відтоді я називаю її «Пушкінштрассе». До речі, торік ми відкрили в Ольгополі єдиний в області Майдан поетів, де презентували розкішну композицію, присвячену Кобзареві. Поруч із ним його муза Катерина, а внизу написано: «Кохайтеся, чорнобриві...» — нехай думають, — жартує Павло Євгенійович. — Поруч із пам’ятником розташований прекрасний парк відпочинку з сучасним стадіоном, асфальтованими доріжками, ландшафтним парком, дитячим майданчиком і Wi-Fi-зоною. Цього року запланували ще один проект, про який ще ніхто не чув. Видаю вам таємницю — у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї є скелет мамонта, який знайдено в урочищі Слобода Чечельницького району. Так от, ми його «клонували» з ребра. Наш мамонт буде ревіти, але тільки за гроші. Розмістимо його в Ольгополі. Він точно здивує і місцевих жителів, і туристів.
— А туристи приїжджають до Ольгополя? — запитую Павла Євгенійовича.
— На Тузлу-2 — часто. Площа острова — 700 квадратних метрів. Дизайн зони відпочинку приїжджали розробляти французькі студенти-флористи. Тут можна поплавати в чистому ставку, обійти плесо водоймища на вітрильнику «Святих Петра і Павла».
— А у планах є ще подібні туристичні проекти?
— Як без них?! Працюємо над тим, щоб дати друге життя моїй батьківщині, у Мельниківці. Це село в Немирівському районі. Кілька років тому його майже «списали». Школу хотіли закрити, робочих місць не було. Щоб виправити ситуацію, ми створили там фермерське господарство. Тепер село стало центром об’єднаної територіальної громади. Зараз активно відновлюємо інфраструктуру та соціальні об’єкти. А в майбутньому там з’явиться «Панський парк» — поїдемо якось подивимося разом із «Днем»...
Тим часом в Каташині Чечельницького району запускаємо сучасний автоматизований молокопереробний комплекс за ізраїльськими технологіями. Будемо випускати натуральні молочні продукти, які я б сам їв із задоволенням, під торговою маркою Villa Milk. Критерій — щоб це був корисний, якісний і смачний продукт. А паралельно будемо розвивати зелений туризм, будуємо готель і відпрацьовуємо туристичний маршрут, бо людей, які хочуть побачити повний цикл виробництва молочної продукції, вистачає, є й такі, хто корови ніколи в очі не бачив, тому сподіваємося на попит.
ПРО ЛАТИФУНДИСТІВ, ТРУДОВУ МІГРАЦІЮ І ВИМИРАЮЧІ СЕЛА
Павло Каленич «насичує» села креативними ідеями та бізнес-проектами для того, щоб утримати молодь, забезпечити її достойною роботою. Зізнається, що зробити це вкрай важко. Молоді люди бачать, які соціальні стандарти діють у західних і навіть азіатських країнах, і після закінчення вишів не хочуть повертатися працювати у сільську місцевість — шукають кращого життя за кордоном. Через це демографічна ситуація на селі катастрофічна. Вони залишаються без життя, вимирають одне за одним.
— Я не прихильник комуністичного режиму, але в ті часи діяв закон про пріоритетність соціального розвитку села, його, до речі, ніхто не відміняв, просто згадувати не хочуть. Якщо не вкласти зараз гроші в соціальні стандарти на селі (а це передусім дорога до села, водопостачання і медичне обслуговування), то вони зникнуть, — констатує Павло Каленич. — У Європі люди, які себе поважають, віддають перевагу невеликим містечкам або передмістю, де є всі комунікації і соціальна інфраструктура. У нас усе навпаки. Вихід елементарний: раніше для аграріїв була пільга з ПДВ, уже два роки, як її зняли. Якби її повернули і «кинули» ці гроші на дороги та розвиток інфраструктури, то це був би серйозний ривок, щоб відродити села. Також треба припинити латифундизацію. Треба сприяти розвитку малих та середніх підприємств, а не латифундистам, які мають по 100—500 тисяч гектарів у одних руках. Нормальне середнє господарство не повинно перевищувати 10 тисяч гектарів. Інакше перспективи українське село не матиме. Зараз, на жаль, для держави важливі економічні показники, а холдинги можуть їх гарантувати. Та за цим ми забуваємо про людину з її проблемами і вбиваємо села.
Щоб врятувати Ольгопіль і суміжні села Чечельницького району, за останні кілька років агрофірма «Ольгопіль» виділила на їхній розвиток понад 25 млн гривень. Кожен квадратний метр асфальту в селищі побудований за кошти фірми або у співфінансуванні з нею. Щороку Павло Каленич як господарник і депутат Вінницької обласної ради надає допомогу школам, дитячим садочкам. Цього року відремонтували станцію юних натуралістів у Ольгополі, раніше у Каташині відкрили сучасний спортзал, у 2019-му планують завершити капремонт амбулаторії (колись повітової лікарні), яку вже збиралися закрити. Місцеві жителі кажуть: «Якби не Каленич, Ольгополя вже й не було б». А він скромно зізнається: «Хочу побудувати село європейського типу, де зможуть жити і працювати молоді люди... Україна буде розвиватися лише тоді, коли бізнес працюватиме в гармонії з красою, культурою і духовністю».
ПРО МРІЮ
Із «Днем» у Павла Євгеновича склалися особливі стосунки — познайомив його з газетою колишній фотокореспондент Борис Корпусенко, який родом із тих країв, де живе і працює Павло Каленич. У 2007 році він запросив фотовиставку «Дня» приїхати в райцентр Чечельник. Відтоді багато місцевих жителів стали постійними читачами газети, а Павло Євгенійович надійним партнером багатьох проектів газети. І цього року він особисто вручав головний приз переможцю фотоконкурсу. Каже, що щоразу, відвідуючи фотовиставку, відчуває свою причетність до побудови України, в якій хочеться жити.
«Дванадцять років поспіль я відвідую фотовиставку газети «День», за ці роки у нас склалися дуже тісні й дружні зв’язки. Фотовиставка вже не один раз побувала у нас, у найвіддаленішому куточку Вінниччини, — нашому селі Ольгополі. Адже вона не лише у Києві збирає український бомонд, а як «галерея на колесах» подорожує Україною і презентує новітню історію України — фотолітопис нашої держави, — додає Павло Євгенійович. — Сьогодні газета «День» — це джерело серйозної інформації, яке зібрало філософів, економістів, реформаторів, котрих цікаво почути, щоб самовизначитися. А розмова з Ларисою Олексіївною чи Євгеном Кириловичем — це можливість відчути себе в колі однодумців, україноцентричних людей, які бачать горизонт і те, що за ним, дивляться в майбутнє України.
