Переробники-цукровари постійно скаржаться на те, що цукрової сировини мало і вона низької якості. Це справді так. У чому причина? Чому аграрії не бажають вирощувати достатньої кількості і якісних коренеплодів? Причин багато. Їх умовно можна розділити на дві частини.
Перша полягає в тому, що вирощування цукрових буряків є своєрідним вищим пілотажем землеробства у помірному поясі планети. Жодна інша культура не є такою чутливою до умов вирощування, як цукрові буряки, і щоб той потужний потенціал продуктивності, який закладено в гібридному вітчизняному чи зарубіжному насінні, було максимально реалізовано, такі умови на полі слід забезпечити.
Аби не говорити узагальнено, проілюструємо коротко такі вимоги цифрами. Споживання вологи в цукрових буряків є досить значним. Транспіраційний коефіцієнт рослин — близько 500, через високу потенційну продуктивність для формування вагомого урожаю коренеплодів потрібні значні запаси продуктивної вологи в грунті. У більшості регіонів України (східний і центральний Лісостеп) середньорічна кількість опадів дає змогу отримувати від 350 до 550 ц/га коренеплодів. Західний Лісостеп і Полісся — відповідно, 500—600 ц/га. Тобто більшість бурякосіючих регіонів сьогодні далеко не повністю використовує той потенціал вологи, який дарує нам сама природа.
Традиційно вважають, що чорноземи України є невичерпно багатими грунтами. У цілому наша країна справді щедро наділена родючими землями. Проте нещадна експлуатація впродовж багатьох десятиліть їхньої природної родючості нашими землеробами без адекватного повернення в грунт мінеральних елементів та органіки, призвела до істотного виснаження чорноземів України. Тому потенційна родючість грунтів у більшості регіонів бурякосіяння сьогодні може забезпечувати врожайність на рівні 200—250 ц/га коренеплодів. Щоб досягти більш високого рівня продуктивності, обов‘язково слід вносити органічні й мінеральні добрива. Арифметика тут досить проста. Для отримання кожних 100 ц/га коренеплодів урожаю та відповідної кількості листя потрібно забезпечити, з урахуванням коефіцієнтів вмісту доступних речовин та коефіцієнтів засвоєння елементів живлення, не менш як N — 50—60 кг/га, Р2О5 — 20–25, К2О — 60—70 кг/га.
Відповідно, для того щоб урожай становив 500 ц/га коренеплодів, рослини цукрових буряків повинні засвоїти лише сполук макроелементів уп’ятеро більше від названих цифр. Запаси, що є в грунті, можуть і повинні виступати лише вагомим додатком до такого балансу. Наприклад, у Франції, де природна родючість грунтів істотно нижча, ніж в Україні, фермер, щоб отримати нульову рентабельність виробництва, має забезпечити врожай коренеплодів близько 400 ц/га. Лише з такого високого порога починається рентабельне вирощування. Пересічно французькі фермери отримують по 580—650 ц/га солодких коренеплодів. Їхній цукор рентабельний і конкурентоспроможний у країнах ЄС.
Ми маємо ряд істотних переваг. У нас рентабельність вирощування цукрових буряків перебуває на позначці значно меншої врожайності, близько 300 ц/га. З них сама природа дає змогу виростити на добрива, без істотних капіталовкладень, близько 200 ц/га коренеплодів. Нарощування продуктивності посівів без реального внесення необхідної кількості добрив та оптимального співвідношення елементів живлення для забезпечення нормального росту й розвитку рослин культури неможливе. Нарощування валового виробництва коренеплодів екстенсивним шляхом — недоцільне. Напрошується запитання, чому сьогодні наш цукор більш дорогий, ніж у французького фермера, який мусить купувати добрива практично на весь урожай? А в Україні ж значно дешевша техніка і фантастично дешевий, майже як рабський, труд на землі. Жінки у XXI столітті сапають буряки так само, як сапали їхні прабабусі у XIX-му, але тоді заробітна платня була набагато вагомішою, ніж у наші часи. Що ж до якості такого ручного догляду за посівами, то можна відверто визнати — вона погана. Посіви після ручного догляду стають зрідженими — 55—76 тис. рослин на 1 га. Проміжки між буряками протягом літа заростають бур’янами і перед збиранням урожаю посів часто нагадує зарості чагарника. Це розрослися лобода біла, щириця звичайна, пасльон чорний, куряче просо, осоти. Навіть той невеликий природний запас доступних сполук мінерального живлення, що є в грунті, іде не за призначенням. Бур’яни раніше, ніж це можуть зробити рослини цукрових буряків, використають його для формування своєї маси. Наявність на посівах бур’янів тільки в другій половині літа здатна знизити врожайність до 40% і більше.
За офіційними даними, середня маса коренеплода цукрових буряків в Україні в сезоні 2001 року становила всього 219 г. Досвідчені агрономи й керівники одразу розуміють, у яких умови росли й розвивалися рослини культури. Рослинам цукрових буряків у цілому по країні гостро не вистачало доступних сполук фосфору та калію. Хоч у дефіциті був і азот. До того ж, цукрові буряки за своєю природою — натрієфіли, тобто люблять нейтральні та слаболужні грунти. В основних регіонах вирощування цієї цінної культури грунти в основному слабо- і середньокислі. Вони стануть високопродуктивними лише за умови проведення науково обгрунтованих вапнувань. Дефіцит Ca в грунті і високий рівень кислотності грунтового розчину неможливо компенсувати внесенням добрив. Вони просто не працюють, а оскільки більшість із них є фізіологічно кислими, то лише ускладнюють ситуацію для росту й розвитку рослин цукрових буряків. За останнє десятиліття обсяги вапнування кислих грунтів в Україні скоротилися до майже невидимої величини. Кислотність наступає. Ця проблема постійно загострюється у більшості найпродуктивніших регіонів, вона стосується вирощування багатьох сільськогосподарських культур, а особливо цукрових буряків.
Вимагають цукрові буряки і надійного захисту від шкідників, хвороб та бур’янів. Системи захисту посівів цукрових буряків коштують майже вдесятеро дорожче, ніж посівів озимої пшениці, і впровадження їх значно складніше. Сьогодні багато господарств не здатні організувати надійного захисту посівів зернових, то який захист вони можуть дозволити собі на плантаціях цукрових буряків? На жаль, питання це далеко не риторичне. Король полів у питаннях біологічної продуктивності вимагає і ставлення до себе, як до короля. За неувагу й відсутність сприятливих умов вегетації він відповідає лише одним: зниженням продуктивності та якості. Альтернативного інтенсифікації шляху виробництва бурякоцукрової сировини немає.
Чи вміють в Україні вирощувати цукрові буряки за інтенсивними технологіями? Можу відповідально заявити — так. Є майстри, які вміють робити цю ювелірну справу аж ніяк не гірше за французів, німців, бельгійців. Проте, на жаль, уміють і можуть працювати на такому високому технологічному рівні далеко не всі. Усього лише кілька сотень. Навіть коли б в Україні сталося чудо й наші виробничники отримали такі самі, як у країнах ЄС, техніку, добрива, насіння, засоби захисту, таких показників виробництва цукрових буряків, як у Франції, не отримали б. У народі кажуть — мало мати скрипку, ще треба вміти на ній добре грати. Ось так і тут. Крім матеріально технічного забезпечення (його важливість — незаперечна), ще треба вміти якнайефективніше і якнайякісніше його використати. У нас, в Україні, роботи з підвищення рівня землеробства ще непочатий край.
Питання технології вирощування цукрових буряків, так само як і питання селекції та насінництва, постійно перебувають у центрі уваги науковців. Правові негаразди в Україні дають ще змогу сьогодні багатьом комерційним фірмам приходити до виробника і заявляти, що фірма пропонує не лише пестициди, а й цілу технологію. Це, зазвичай, все та сама технологія Інституту цукрових буряків УААН, у яку лише внесено власні засоби захисту фірми. Матеріальна скрута часто робить нашого виробника глухим до наукових новинок. Це лихо спільне. Не зможе господарник налагодити високоефективне господарювання без сучасних нових раціональних та високопродуктивних гібридів і технологій. А без такого виробництва не вийти з матеріальної скрути господарству. Науковцеві теж потрібні результати впровадження його розробок у життя.
Друга частина проблем бурякоцукрового комплексу лежить на переробникові сировини. Тут у нас сьогодні дуже далеко до елементарного порядку. Перш за все приватизація цукрових заводів проводиться безсистемно. Одні заводи змінили свій статус і нормально високопродуктивно працюють. Інші лише за один рік змінили кілька господарів. То про яку продуктивну роботу такого заводу і продуману політику в сировинній зоні може йти мова? Часто господар зацікавлений лише в одному: отримати правдами і неправдами бурякову сировину, переробити її, реалізувати й щезнути. Невиплачені господарствам за сировину борги цукрових заводів висять роками. Хто з таких господарів заводів чекає на велику кількість сировини у наступному році? Скільки її буде? Переробники на заводах звикли традиційно всі свої негаразди й недоробки перекладати на плечі виробників цукрової сировини. Таким способом латають і компенсують свою технічну й технологічну відсталість, а часто й елементарне нехлюйство. Нічого нового не вигадують. Просто маніпулюють якісними та кількісними показниками сировини, приймаючи її на переробку.
Можна дивуватись: як вручну очищені і вручну навантажені коренеплоди цукрових буряків можуть при прийманні на завод мати показник “ФЗ” — 40%?! Годі дивуватися й показникам цукристості коренеплодів. Тут давно за переробниками гріх водиться. Але минулого, 2001, року всі старі рекорди були перекриті. Не зупинятимуся на суто технічному боці питання: наскільки репрезентативними та об’єктивними є показники оцінки цукристості сьогодні на заводах узагалі. Хотілося б звернути увагу читачів на таку маленьку, але принципову дрібничку, як підпорядкування лабораторій якісної оцінки сировини на цукрових заводах. Власник заводу сьогодні сам приймає, сам визначає якість сировини і сам встановлює ціну, яку він за таку якість заплатить. Якщо вам не подобаються умови приймання коренеплодів, то везіть їх десь за 120 км на інший цукровий завод, за умови, що вам дозволить вдатися до такого маневру місцева держадміністрація.
Що може протиставити такій сваволі господарство — постачальник сировини?! Нічого. Доводиться погоджуватися з примхами господаря цукрового заводу, або не сіяти цукрових буряків узагалі. Можна заперечити, що сьогодні — ринок. Так, ринок, але він має бути цивілізований, а не дикий. А так, про яку чесну конкуренцію та щось інше може йтися… Не треба винаходити заново велосипед. Є багатий досвід Європи. Різні форми власності цукрових заводів та їх об’єднань і водночас коректна, виважена й узгоджена політика на всьому ланцюжку — від виробництва сировини до реалізації готової продукції заводів. Невже складно запозичити досвід у тих самих французів, німців чи фінів? Чи може, це просто сьогодні комусь зовсім невигідно? Краще робити свій каламутний бізнес і далі розвалювати один із тих локомотивів, який здатен витягти з господарсько-фінансової ями все сільське господарство України?
Треба визнати, що переважна більшість цукрових заводів в Україні технічно і технологічно безнадійно відстала від рівня цивілізованих країн. Ніде немає таких великих непродуктивних втрат сировини й цукру, ніде немає такого низького відсотка вилучення цукру з сировини, як на вітчизняних цукрових заводах. Про глибоку переробку бурякоцукрової сировини годі й говорити. У нас на заводах у технології ще XIX століття замість XXI-го. З гріхом пополам з коренеплодів цукрових буряків виробляємо цукор-пісок, жом і патоку. Саму ж патоку ми ще не переробляємо, а про промислове виробництво конче потрібних населенню, особливо після Чорнобиля, пектинів, фруктози, глюкози, глютамінової та лимонної кислоти нема й мови. Відповідно, господарствам — постачальникам сировини за виробництво названих цінних і потрібних речовин теж ніхто не збирається платити. Зате плата за переробку коренеплодів на заводах у нас посідає призове місце у Європі. Якраз у проблемах переробки криється одна з головних причин високої собівартості вітчизняного цукру. Цукровим заводам вже сьогодні конче потрібна комплексна модернізація.
Так само як і будь-яка інша галузь економіки, сільське господарство, й буряківництво у тому числі, вимагає постійного наукового супроводу. Недостатній розвиток науки й мала чисельність інтелігенції, одна з головних вад України в історичному плані. У нас завжди зманювали, забирали, знищували ту частину народу, яка могла думати й володіла знаннями. Після здобуття Україною незалежності, керівництво нашої держави з різних причин на науку особливої уваги не звертало. У влади були і є нагальніші з її погляду проблеми. Але це не зовсім так. Для будь-якої держави наука є питанням не тактичним, а стратегічним. Нормальна, з майбутнім, країна тим і відрізняється від колонії, що має власний національний інтелект, власну науку, власну теорію і технології у головних напрямах життя суспільства, у тому числі в одному з найважливіших, який забезпечує понад 70% потреб сучасної людини, — сільськогосподарському комплексі. За останні 10 років з України назавжди виїхало більше 7 тисяч людей з ученими ступенями. На перший погляд, небагато. Від нас заробітчан щороку їде за кордон набагато більше. Це так, але є істотна різниця. Формування одного справжнього науковця потребує в середньовосьми років цілеспрямованої підготовки після закінчення ним вищого навчального закладу. Від нас їдуть науковці справжні, а не ті, що здобули собі вчені ступені адміністративними посадами чи тугими гаманцями. Учений-емігрант може покладатися лише на власну голову і власний інтелект. А женуть його з рідної землі наше далеко не мудре суспільство і зневіра в майбутньому. Наші найкваліфікованіші кадри мало потрібні сьогодні державі, до науки по-справжньому руки й фінанси не доходять (наскільки правомірно порівнювати результати роботи працівників науки, якщо фінансування одного науковця в Україні приблизно в 40 разів менше, ніж його колег з розвинених країн). У світі давно відомо, що найбільш високорентабельне з усіх галузей господарства капіталовкладення — це капіталовкладення в науку. Не бажають розуміти цього тільки в нас. Американці вже багато десятиліть поспіль скуповують наукові кадри з усіх, навіть високорозвинених, країн світу, і від цього не мають жодного економічного й стратегічного програшу. Ми ж можемо дозволити віддавати іншим народам свої головні національні цінності — свій інтелект, який вартий десятків мільярдів доларів і який уже ніколи до нас не повернеться ані зі США, ані з Канади чи Аргентини. Невже він не потрібний своїй країні і своєму суспільству?
Сьогодні наша аграрна наука на 25—40% фінансує свої наукові розробки за рахунок господарської тематики. Здавалося б, добре, економлять державні кошти. Але це лише один бік питання. Займаючись господарською тематикою, учений витрачає свій робочий час не на наукову роботу, що має бути головним, а на заробляння засобів власного існування й оплати наукових досліджень. Великих довготривалих і, справді, вагомих наукових розробок на договірній тематиці зробити не можна. Про яке раціональне використання наукових кадрів може йти мова, коли сьогодні ні Кабінет Міністрів, ні Державні комітети, ні Міністерства, ні Асоціації фермерів і Об‘єднання підприємців України за 10 років не створили жодного гранта, не запропонували науковцям жодної науково-прикладної проблеми і відповідних коштів для її розв‘язання. Про який реальний ринок у вітчизняній науці йдеться? Якщо беремо приклад з розвинених країн, то там діє ціла розгалужена система ефективного використання науки на основі конкурсів, грантів, тендерів, цільових програм, під які є реальні, а не віртуальні кошти — як державні, так і корпоративні.
У результаті такої досить прохолодної державної турботи й оцінки ролі вітчизняної науки в Україні відбувається інтенсивна руйнація відомих наукових шкіл, молодь не бачить і не має перспектив на науковій ниві, наука сьогодні втратила свій і матеріальний, і соціальний статус у суспільстві. Професор, який активно працює в науці, мріє про заробітну платню шофера. У якій країні, крім нашої, можна зустріти такі реалії?
Якщо держава і народ не бажають утримувати власну армію, то годуватимуть чужу, але значно дорожче. Ці слова Наполеона про армію сьогодні, в епоху глобалізації, є справедливими й стосовно науки, коли питома вага кожної країни у світі визначається не кількістю заводських димарів чи добутої руди, а інтелектуальним і технологічним потенціалом. А його, крім науки, не зможе створити ніхто.
