Коли я приїхала в Ольгопіль, над селом витав запах гарячого бітуму (такий бажаний аромат для наших сіл і містечок!) – в селі клали асфальт. Так-так! Асфальтували дорогу новим, свіжим покриттям. Працювали співробітники Вінницького облавтодору зі своєю технікою, але… за гроші Каленича. У такий спосіб зроблено більшість доріг населеного пункту. Цього разу клали 2 км головного шляху Ольгополя. Для жителів це – вже й ніби буденність: старші чоловіки неквапно роздивляються щойно втрамбоване полотно – оцінюють якість, пробують пальцем, прицмокують; малеча повлазила в здоровенні машини автодорівців і хвацько «допомагає» стелити дорогу, якою бігатиме до школи і ганятиме на великах… Буденна радість у селі.
Таке ж саме втішне відчуття виникає й у сусідніх селах, де господарює агрофірма «Ольгопіль». Найперше, складеться враження, що скрізь будівництво – споруджуються новий корівник і елеватор, облаштовуються сушарка і склади, заповнюються порожні клапті території садочками і квітниками.
Наприклад, у Каташині кипить робота на фермі. Крім того, що близько півсотні працівників зайняті своїми щоденними обов’язками, ще й усі клопочуться довкола нового корівника, який побудований за технологією автоматизованого утримання корів.
Після здачі в експлуатацію тут працюють шість робітників у зміні, які обслуговуватимуть 240 корів. Сучасне обладнання забезпечить процес таким чином, щоб контакт доярів з молоком був мінімальним. Зараз молоко здають, а в перспективі планують запустити своє виробництво молочних продуктів, повідомив керівник Павло Євгенович. Фермер вже уявляє смак сиру, який варитиме його сироварня.
Не знаю, який буде на смак ольгопільський сир, а от хліба з місцевої пекарні я скуштувала. Це – смак дитинства, як люблять говорити в народі і в рекламі. У невеличкому приміщенні печуть все: хліб, здобу, булки для хот-догів і гамбургерів та весільні короваї. А ще готують їжу працівникам у полі. Їм возять харчі прямо на лани, до того ж, обіди – безкоштовні.
Зазирнула у сільський спортзал. Восени-взимку чи не щотижня тут турніри, змагання чи просто розваги. Переважно його «окупують» школярі Каташина і Жабокрички – тут у них проходять уроки фізкультури. Однак і мешканці довколишніх сіл полюбляють цей зал. Під ключ приміщення здали у 2010 році, завершивши довгобуд, який тягнувся близько 20 років. П.Каленич вклав у заклад понад півмільйона гривень, довівши до ладу не тільки приміщення, а й оснастивши його інвентарем, тренажерами, роздягальнями, душовими.
Через дорогу від «храму» спортивного стоїть храм духовний – церква Покрови Пресвятої Богородиці. Релігійна споруда вважається п’ятнадцятою з двадцяти однієї перлин Вінниччини. Храм збудований у 1778 р. стараннями місцевого поміщика і селян на місці церкви, спаленої татарами під час російсько-турецької війни. Церква дерев’яна, трикупольна. Припускають, що художнє оздоблення робили італійські майстри. Окремо від церкви у 1820 р. спорудили дзвіницю, яка в 30-х роках ХХ ст. була зруйнована. Вже у наші дні храм капітально ремонтували, перекривали покрівлю, куполи. Зараз у церкві знаходиться старовинна ікона Божої Матері «Каташинської», яка місцевими жителями вважається чудотворною.
Повертаємося знову в Ольгопіль. Тут Олександру Пушкіну звели пам’ятник рукотворний. Постамент, який увіковічнив молодого, розхристаного поета, розмістили у центрі села – біля офісу агрофірми, готелю і ресторану. Допоміг Павлу Каленичу втілити його шалений задум відомий скульптор Микола Крижанівський. Зобразили видатного майстра пера з атрибутами, які описані у нібито його вірші: з колесом, грішми і картами:
Ай да Ольгополь, чёрт бы тебя драл,
Запомнится мне этот городишко!
Здесь я в повозке ось сломал
Да сто рублей спустил в картишки.
Коли у 2010 році відкривали «Пушкіна», місцеві мешканці не так тішилися новій окрасі села, як тому, що обласна влада з цієї нагоди дала 2,5 млн. грн. на будівництво дороги між Ольгополем та Чечельником. «Для цього довелося вигадати і пустити чутку, що в Ольгопіль на відкриття пам’ятника приїде сам тодішній посол Росії в Україні Віктор Черномирдін. Інакше дороги ми б не бачили й до сих пір», – зізнається у хитрощах Павло Каленич.
Взагалі, з натурою Павла Євгеновича йому піарників не треба – він сам креативить аж гай гуде! І навіть його друзі і односельці задумаються зайвий раз, де в тій чи іншій історії правда, а де вигадка. Відтак, з часом межа між ними стирається, село і сам Каленич обростає легендами…
А усіх подолян запрошують відчути принади зеленого туризму також на рукотворному острові «Тузла-2».
Там, за кілька кілометрів від села можна поплавати в чистому ставку, порибалити – тут же цю рибу приготувати й засмакувати, позасмагати і обійти плесо ставка на вітрильникові «Святий Петро й Павло».
Влітку ночувати можна на острові – є спальний будиночок, кухня, вуличний душ, туалет, в холодну пору на ніч можна повертатися до села, де до послуг туриста є сучасний комфортний готель.
До речі, на ольгопільському ставку тренуються веслувальники-байдарники. Тут розташована філія спеціалізованої дитячо-юнацької школи олімпійського резерву з веслування імені Юлії Рябчинської. В школі займається кілька десятків учнів, їхнім тренерам агрофірма надала житло.
…Отак поспіхом, в одному репортажі, про Ольгопіль не розкажеш. Про нього – сучасне село Вінниччини – вже б книжку писати. А головними героями у ній мають бути щирі трудящі селяни, які вміють працювати і вміють веселитися, вміють жартами збити з пантелику, а вміють так правду-матінку різанути, що чортам у пеклі гяряче! Словом, вони справжні, вони мудрі.
P.S. На гербі села Ольгопіль зображені коса, лопата та рій бджіл. «Скосили, закопали, і мертві бджоли не гудуть», – жартують місцеві. Хоча, насправді, це ще одна мудрість – віджартуватися, приховавши справжній успіх і добробут, щоби злі очі не зурочили :).
АВТОР: Олександра Петраш
