Період жнив, як правило, розпочинався, коли на більшості території України достигали зернові культури. Жнива традиційно включали ряд послідовних етапів: «зажин», «жниво», «дожинки», або «обжинки», яким відповідали певні ритуально-магічні дії.
Першим зажинав хто-небудь з господарів поля або «легка на руку» весела, моторна жінка.
В деяких місцевостях збирання хліба намагалися розпочати в так звані «легкі дні», тобто дні тижня з жіночими назвами — у середу, п’ятницю, суботу.
Перший зжатий сніп, який в українців називався «воєводою» або «зажином», урочисто приносили додому і встановлювали на покуті, де він знаходився до кінця жнив. Церемонії з цим снопом нерідко супроводжувалися піснями, в яких висловлювалися побажання веселої праці, здоров’я женцям та багатства господарю.
Подекуди зберігався звичай, за яким, скінчивши роботу, потомлені жниці качалися по стерні й снопах, примовляючи: «Нивко, нивко, верни мою силку!» або «Рілля, рілля! Хліба нам дай, а силу нашу віддай!». Однак, вже у XIX ст. цей звичай виконувався селянами не з магічною, а з розважальною метою.
У господині перед жнивами мала бути чистенько вимащена (побілена) хата, діти і дорослі “обшиті” – тобто, мати достатньо сорочок та штанів. Вся білизна до жнив мала бути випрана, навіть брудної ганчірки не можна залишати в хаті. Кожна господиня заготовляла на жнива достатньо їжі: сала, задимлених шинок, ковбас. Навіть прислів’я було: «Повна бодня сала, мов на Великдень, на Різдво чи на жнива».
